Смерть Баторія ще додала духу козакам: вони знов здобули і спалили Очаків, а разом з тим підняли похід на море, під Козлов (тепер Євпаторія), здобули місто, позабирали товари. Спалили й Білгород (Аккерман). Султан розгнівався – велів і турецьким і кримським військам іти на Україну. Польща перелякалася і призначила сейм. Багато на тому сеймі (1590 року) говорилося про козаків: одні ладні були винищити козаків до щенту, другі знов говорили, що без козаків буде ще більша біда: хто ж боронив би Україну від Турків та Татар. „Треба, щоб були, але щоб держати їх в порядку" – так присудили панове-шляхта. „Як би Україна була в німецьких руках, або венецьких, не були б вони такі недбалі як ми" – признавалися польські верховоди. Ото ж треба набудовати замків, розставити козаків на пограниччі з Татарами, але треба їм платити. Але попереду треба, мовляв, зробити „порядок": гетьман коронний має піти на Запорожжя, організувати там козацтво; людей своєвільних вигнати, усіх козаків списати в реєстр; без дозволу гетьмана коронного козаки не мають права одїздити нікуди з того місця, де вони житимуть; не вільно поспільству (простим людем) переходити у козаки; карати на смерть того, хто ходитиме в Поле або на Низ на заробітки, за здобиччю, – хиба покаже пашпорт від начальства. І багато отакого страшного по-ухвалювала шляхта, тільки одна біда: усе те так і осталося на папері. Турків якось загодили – грізна туча проминула. А що скарбова каса була порожня, то й великі пляни про найм козаків треба було скоротити : найняли два полки по 500 душ. Найближчий їх начальник – той самий Оришовський, а зверхній – Язловецький, староста снятинський. Військо має стояти над Дніпром, наприклад в урочищі Кременчуці, де має бути збудований замок. Селяне з кожного господарства мають давати по мірці муки і доставляти тим козакам реєстровим. До козаків ніхто не має діла крім їхнього старшого, або „поручника".
Але нічого з того всього не вийшло. Кременчуку вибудовано не було, провіянту козакам посилати ніхто не спішився, скарб козакам не платив – то й знову пішло все по давньому.
Козаччина все множилася, чула в собі силу, і коли не було їй роботи десь на стороні – в степах з Татарами, в Волощині, в Московщині, то робила клопіт польським панам. Уже на сеймі 1587 року нарікала шляхта на козаків, що вони приходять в подільські, села та грабують, а на сеймі 1590 року вже говорили, що і нам (шляхті) дають себе знати, поводяться з нами наче Татари, накладають великі окупи на народ шляхетський і міста – тільки що маєтностей не палять. Так говорили р. 1590, а на другий рік було вже зле й з панськими маєтностями. Почалася справжня війна з панством, а саме з князями Острожськими, і почав її козацький ватажок Криштоф Косинський.
Криштоф Косинський
В козацькому війську був він давно, і певно був одним з визначніщих серед козацтва, коли року 1590, разом з иншими визначними козацькими ватажками „шляхетського стану", дістав од короля чималу незаселену маєтність Рокитну (на Поросьї). От з-за сієї маєтности й уся біда пішла, бо Януш Острожський, староста білоцерківський, чи скоріш його урядники, заявили, що там скрізь його землі, і виправив на сі грунта королівські привілеї. Виходить щось таке, як пізніш з Хмельницьким. Розгніваний Косинський поклав собі провчити українського магната і почав з Білоцерківщини.
Козаки узяли Білу Церкву, пограбили й позабирали майно Острожського, пограбили замок у Київі, спалили Переяслав (і київський замок і Переяслав були в державі у Острожських). З Київщини на зіму подалися на Волинь і чинили шкоди найбільш в маєтностях Острожських, хоч влітало й иншим, що помагали Острожським. Король хоч і закликав панів з воєводств: Київського, Браславського та Волинського проти козаків, але вони не дуже слухалися – вважали, що се проста собі сварка козаків із панами Острожськими (Константаном та Янушом). Тільки шляхта з тих повітів на Волині, де козаки найдужче далися в знаки, зїзжається на повітові сеймики і присягається, що не возьметься ні до чого доти, поки не втихомирять козаків. В місяці лютому (февралі) 1593 року шляхетське військо, під проводом Януша Острожського та Олександра Вишневецького, старости черкаського, виступило проти Косинського. В ті часи найзвичайніщою річчю на війні була – облога. Вибравши вигідне місце, слабіща сторона окопується, а дужча – облягає її з усіх боків і мучить голодом доти, доки ворог не піддасться. Так воно було й тут.
Косинський вийшов з Острополя, де він увесь час пробував, і отаборився коло містечка Пятки (недалеко від м. Чуднова). В його було тілько 5.000 війська. Поляки облягли козацький табор навкруги, розірвали його і погнали козаків у місто. Тоді Косинський мусів замиритись із Острожським. Але як повернувся він на Низ, то знов зібрав військо і пішов на Черкаси, на тамошнього старосту Олександра Вишневецького, що завжди сварився з козаками та поміг побити їх під Пяткою. Вишневецький хитрощами заманив Косинського до міста, самого із кількома козаками, і там його вбито.
Але се ані трохи не приголомшило козаків – навпаки, таки того ще року вони обложили були Черкаси і Київ, і черкаський староста Вишневецький мусів з ними списати згоду та де чим для них поступитися, а з Київа взяли 12 тисяч золотих окупу і теж списали „вічний покій і перемирє" з замковим урядом.
Тим часом в Браславщині почалися теж козацькі розрухи – чинив їх Наливайко.